Філія ПАТ «НСТУ» «Полтавська регіональна дирекція «ЛТАВА»
Автор сюжету:
Валерія Рибалка
Валерія Рибалка

На Полтавщині відкрили пам’ятну дошку загиблому атовцю

На Полтавщині відкрили пам’ятну дошку загиблому атовцю

На Полтавщині відкрили пам’ятну дошку загиблому атовцю. Антон Дзерин із позивним «Пікассо» - яким він був та про що мріяв, розкажуть наші журналісти Валерія Рибалка та Богдан Казирід.

«Війна – це коли лізеш на дах, який прострілюється, щоб додзвонитися рідним». Так про війну, за день до своєї смерті, писав 20 – річний Антон Дзерин на своїй сторінці в соцмережі. В зону АТО хлопець пішов добровольцем. Бабуся воїна каже: він до останнього приховував, що йде на передову.

Галина Ушакова, бабуся Антона Дзерена: Зустрілись вони з мамою в Кобеляках,у нього був папірець,який він сховав за спину. Мама питає: що це? То вам не треба знать – це моє. Оказується то в нього був вже путь в армію. Прослужив він в армії, в «Десні». Але завжди ,коли приїзжав , він говорив: «Все хорошо» Що там? Все хорошо. Він дуже мовчазний, багато не балакав ніколи. 

Там, в зоні АТО, єдиною розрадою для нього було малювання. Він писав портрети. Згодом почав малювати ескізи татуювань та втілювати їх в життя. Перші зображення пробував малювати на тілі брата.

Артур, брат:  З самого дитинства любив він дуже малювати. Він портрети малював, потім, як пішов служити, купив машинку. Приїхав додому і ото начав рисувати, бити татуїровки. 

З мамою і ще двома братами родина жила небагато. Щоб допомогти, Антон планував поїхати на заробіток в Польщу. Але цього не сталося. 11 березня воїн загинув від кулі, яка пройшла крізь череп. Шансів вижити не було. В свої двадцять він мав багато планів на життя, яким не судилося збутися. В пам'ять про Антона Дзерина на фасаді його рідної школи встановили дошку пошани.  

Павло Гунжель, благодійник: Ми всі їм винні. Я теж їм винний. Влада впринципі думає, що вона не вина. Жодна посадова особа в щоб увіковічити не допомогла.  А кошти – це не основне. Основне память про цих людей. Вони не доробили, недожили своє життя. Найкраща память, щоб не забувалася це. Я увіковічив це на фасаді школи в якій вони навчалися , яку вони закінчили і в якій я теж навчався.

Волонтери, які допомагали Антону та його побратимам, згадують про хлопця з усмішкою на вустах. Говорять: завжди, коли спілкувалися з ним по телефону, він був на позитиві. Стриманий, небагатослівний та зосереджений.

Іван Харченко, волонтер: З 2014-го року ми допомагаємо хлопцям іменно в зоні АТО. Ми самі їздимо туда,на всі передові їхні точки. Де хто що заказує, проять нас що їм доставити. Ну ми матеріали різні строїтельні доставляєм, продукти. Спочатку були і бронежилети, і каски. Зараз такої потрібності в хлопців немає. Більше по строй матеріалах, по продуктах вон просять. По одежі. Тому що ізнос одежі в окопах дуже страшний. 

Сім’я Антона з початку війни передавала в зону АТО їжу та все необхідне. Зараз вони роблять це втричі більше, говорить волонтер Тетяна Вільхова.

Тетяна Вільхова, волонтер: Дуже допомагають нам батьки Антошки.

Тарас Синяговський, депутат Полтавської міської ради: я війна і перемога на цій війні тримається на добровольцях і на волонтерах. Держава робить все тільки для галочки. Тільки для годиться.

Як говорить брат, Антон назавжди залишиться живим в його пам’яті. Це наш, полтавський Пікассо.

Артур, брат:  Хотілося йому служити. Я теж казав, що піду с тобою, щоб бути разом. Хотів договоритися. Він каже: не треба. В тебе діти, будь дома. Я пішов за вас, щоб вам спалося лучше. 

Валерія Рибалка, Богдан Казирід, «Полтавські телевізійні новини»