Філія ПАТ «НСТУ» «Полтавська регіональна дирекція «ЛТАВА»

Звичайні герої: Олександр Таран

Звичайні герої: Олександр Таран

Майже рік він пробув в зоні  АТО. Вивозив вбитих та поранених з Іловайського пекла. У свої 50  взяв до рук зброю.  Про водія  8-ї окремої автомобільної санітарної роти Олександра Тарана в наступному сюжеті.

Почалася війна для водія санітарної машини Олександра Тарана влітку 2014 року. Чоловік пішов на передову добровольцем.  Тоді в Полтаві формували санітарну роту, до якої його розподілили.

Олександр Таран, старший сержант:  Отримали машини, щоб сказати, що  це були машини дуже важко, цю техніку, вона була списана. Ремонтували її, міняли машини, зовсім не хотіли їх получати. Лопнуті диски.

У серпні Олександр разом зі своїми побратимами пройшов бойове хрещення.   Санітарів направили  в  Іловайський котел. Заходили без зброї та бронежилетів, під білими прапорами. Олександр розповідає, коли доїхали до містечка Старобешевого наткнулися  на сепаратистів.

Олександр Таран, старший сержант:  Ми вперлися в їхній блокпост, тоді побачили наведені на нас мухи  і гранатомети. Якісь були розбори, нас проводили 2 БТРи, я побачив, що хлопець сидить переді мною на броні. І підбирається до автомата. Думаю, що такий вид у нього відморожений. Глянув побачив окопи. Поняв, що попали ми в торбу.

Ліків обмаль, що робити, і як  хлопці не знали, говорить Олександр. Поранених виносили під наглядом  російських військових  

Олександр Таран, старший сержант:  Ми пробігли весь Іловайський котел, збирали все, що могли. Тільки той чоловік, що сидів рядом по рації передавав, квадрат пройшли, об’єкт не обнатужили. Що за об’єкт шукали?

Козак, тат називали Олександра побратими, говорить:  ситуації на війні бувають різні. Був момент, коли колона вночі заблукала. На бойовій машині до них під’їхав російський офіцер і питає: 

Олександр Таран, старший сержант:  Что вы сдесь делаете ? Ти шо  по карті не пробираєшся, це ж наша територія. Кажу кинули, який вихід. Глобальний для нас каже. Робити цю гадость й і нам на Москву, а нам на Київ. І він вночі вивів нас на трасу, а сам полями подався Це мене так вразило , народи ж ті.

Весь час  Козака підтримувала  дружина Тетяна. Для неї санітарна рота  стала рідною.

Тетяна Таран, дружина Олександра : Вони для мене як оберег були, я розуміла, що вони там стримували війну, що б її тут не було, а тут її і не було. І тому люди не всі розуміли, що війна таки йде.

КОР: Для подружжя Таранів війна не скінчилася. Хлопцям з передової допомагають щомісяця. Тетяна говорить:  наші військові вже ніби й соромляться щось просити, хоча потреб і нині чимало

Тетяна Таран, дружина Олександра: Ми не просимо цигарок, ми просимо табака, бо знаємо як і вам там важко. Як я зрозуміла, як було так і є машини ті самі.

На всі Збройні Сили України усього дві санітарно-автомобільні роти – полтавська та хмельницька. Нині полтавці продовжують вивозити поранених з передової.

Олександр Таран, старший сержант:  Мій санітар Чапай і досі воює, каже:  жодної нової машини. На те, що просять запчастини,  кажуть:  беріть і купуйте, так було і в нас.

Демобілізувавшись,  Олександр повернувся в нафтогазову компанію, де  працював  до війни. Чоловік родом з із Біликів Кобеляцького району. Має двох синів. Як і в кожного, хто повернувся з АТО, у Козака своя історія. Говорить: адаптуватися до мирного життя важко. Однак після війни воно продовжується.

Олександр Таран, старший сержант:  Є така пісня «Маленька армія великого народу», так воно і є комусь душа пече, а комусь байдуже.